Але для декого з нас ці межі — неволя. І коли ми найменше цього очікуємо, наша уява перестрибує через ці стіни й починає гнатися за мріями, які в той момент починають здаватися досяжними. Бо найчастіше так і є. Ми починаємо потроху щось змінювати, і це нам болить. Потрібно дохріна працювати, і часто фізично, щоб порвати кайдани і вийти за вигадані нами ж межі. І коли ви станете на цей шлях, сумніви й біль привітають вас пекучим ударом під дих, від якого підкосяться коліна. Більшість із тих, хто просто зловив натхнення чи мотивацію, на цьому етапі все кинуть. Після повернення їхні камери здаватимуться ще меншими, а кайдани — міцнішими.